Выбери любимый жанр
Оценить:

Доки смерть не розлучить нас


Оглавление


31

Антон Сташевський взяв мою руку і, перш ніж її поцілувати, тихо мовив:

– Передай своїй бабусі вітання від побратима Орлика. Хай вам щастить, побратиме Рись.

Те, про що я дізналась від Антона Сташевського, здійняло в моїй душі бурю неоднозначних емоцій. Я щиро раділа, що Микола живий і готується зі зброєю в руках продовжувати нашу спільну справу. Однак поява в краї Солодовнікова вразила і насторожила мене. Без сумніву, він був небезпечним для нашої організації в умовах війни. Та ще більш небезпечним Солодовніков був особисто для мене, яку він вважав ледь не своєю нареченою і яку нещодавно хотів забрати з собою до Москви. Я пригадала, як до війни планувала поїхати працювати на Рівненщину, аби уникнути зустрічі з Солодовніковим, і що на це сказав тоді Микола: «Цей Іван Васильович знайде тебе і в Рівному, на те він і енкаведист…» Від цієї фрази, яка тепер не виходила з голови, мені ставало моторошно і неспокійно на душі.

Бабуся Уляна, якій по приїзді я передала вітання від побратима Орлика і принагідно розповіла про появу Солодовнікова, поставилась до цієї звістки спокійно і навіть іронічно.

– Твоєму Іванові Васильовичу зараз не позаздриш. Тепер не совєтські часи, в які він будь-кого міг у в’язницю кинути чи до Сибіру етапувати. Він чудово розуміє, що коли потрапить до рук гестапо, то йому сторицею віділлються сльози всіх його жертв. Звісно, махнути рукою на можливість його появи тут не варто, але й переживати тобі зайво з цього приводу теж. Будемо обачними, а нашим я теж скажу, щоби пропильнували.

Зрештою, я зараз більше переймалась тим, що матір все ще не повернулася з хутора з-під Млієва, хоча з часу її відбуття туди минув уже тиждень. Бабуся Уляна заспокоювала мене тим, що коли б щось трапилось, то побратими вже давно дали б їй знати.

Того дня, коли мама повернулась у Звенигородку, я знайшла на своєму службовому місці в лікарні дивну записку. Складений вчетверо аркуш з учнівського зошита лежав на історії хвороби пацієнта, яку я мала віднести лікарю. Тобто записку поклали, добре знаючи, хто саме її побачить і розгорне.

«Коли наступного разу будете в Черкасах у німецькому госпіталі, то майте на увазі, що про медикаменти і все інше знають у колишньому кабінеті заступника директора медучилища». Почерк був каліграфічний, ніби писала відмінниця-десятикласниця. Ні дати, ні якогось підпису під запискою не значилось.

Це вже були не жарти. Записку написав хтось, хто знав чи здогадувався про те, що я потайки виношу з лікарні медикаменти. І цим «кимось» міг бути лише Солодовніков чи його люди. Адже в записці йшлось про кабінет заступника директора медучилища, в якому й відбулося моє знайомство з цим енкаведистом.

Мені раптом стало по-справжньому страшно. Коли б про медикаменти, які я виносила з лікарні, довідались у гестапо, то для мене це означало б лише одне: нелюдські катування і смерть.

Ввечері ми з бабусею і мамою, яка без пригод повернулась із Млієва, вже вдесяте обговорювали записку: варіанти її появи, зміст, можливого автора.

– Зрозуміло одне, – зрештою рішуче підсумувала всі наші припущення бабуся, – крім нас самих ще хтось знає, що ми виносимо з лікарні ліки. Чи знає, для чого? Невідомо. Якби це було гестапо, то записок воно б не писало. Виходить, що це або люди Солодовнікова, або хтось із наших співробітників. Перший варіант більш привабливий.

– Чому? – здивовано вигукнула я.

– Тому що Солодовніков тебе любить, доню, – замість бабусі відповіла моя мама. – І ти йому потрібна не в гестапо.

Бабуся, обійнявши однією рукою мене, а другою маму, пригорнула нас до себе і рішуче мовила:

– Знати, хто сьогодні твій найлютіший ворог, – це вже півсправи. Будемо шукати вихід на місцеве совєтське підпілля. А заким ти, Марієчко, посидиш вдома, так би мовити, «на лікарняному».

W

Запізніла весна 1942 року нарешті принесла довгоочікуване потепління, і в урочищі Вовчак закипіла робота. Тепер чи не щодня сюди приходили оунівці з навколишніх сіл, облаштовували криївки з продуктами та медикаментами. Все це робилось тихцем, хоча в такі нетрі німці не потикались.

Урочище Вовчак, що у глибині густого Свинаринського лісу, було ніби створене для облаштування тут повстанського табору. Заховане посеред діброви велике плоске узвишшя з усіх сторін оточувало болото. Щоб добратись до нього, потрібно було добре знати потаємні стежки. Випадковий перехожий на підходах до урочища рано чи пізно впирався б у непрохідну трясовину.

Раптове потепління спонукало волинських хліборобів не лише сіяти, а й готуватися до збройного супротиву окупантам. На черговому зібранні очільників осередків ОУН із сіл вербської управи, яке відбулось відразу після Великодня, було вирішено провести в Капітульському лісі маївку із залученням найбільш активних членів і симпатиків ОУН. Для цього був суттєвий привід: йшлось про створення єдиного фронту супротиву ворогу, а відтак і створення із розрізнених загонів єдиної армії. І для володимирського краю, зокрема Свинаринського лісу, в цьому відводились чи не найперші місце і роль.

Аби відвести підозри німецької окупаційної влади, маївку готували офіційно, з попереднім поданням клопотання про дозвіл голові управи. Оскільки ж остаточно рішення ухвалював оберляйтер Ганс Кренке, то владнати справу доручили мені.

Кренке досить поблажливо ставився до розваг місцевої молоді, навіть заохочував проведення сільських вечорниць. Осоливо у Вербі. Спочатку я пояснював це тим, що в оберляйтера було двоє синів- юнаків. Однак після того, як Кренке побував на вечорницях, які час від часу збирала Люба Пєвцова, мені раптом відкрилася справжня причина такої лояльності німецького начальника управи. Ганс Кренке закохався в молоду вчительку вербської школи. Незабаром це підтвердила і сама Люба, яка одного разу поскаржилась, що німець переслідує її зі своїми залицяннями. Така колізія не могла не насторожувати мене. Тим паче що у Любу був по вуха закоханий брат моєї сусідки Орисі Білопільської Данило, мій побратим. Виходив такий собі любовний вже навіть не три-, а чотирикутник. Я розумів, яким небезпечним для нашої справи може бути такий вузол, і вирішив, що найближчим часом розірву стосунки з Любою.

31

Жанры

Деловая литература

Детективы и Триллеры

Документальная литература

Дом и семья

Драматургия

Искусство, Дизайн

Литература для детей

Любовные романы

Наука, Образование

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия, духовность, эзотерика

Справочная литература

Старинное

Фантастика

Фольклор

Юмор

Техника

Искусство, Искусствоведение, Дизайн