Выбери любимый жанр
Оценить:

Доки смерть не розлучить нас


Оглавление


30

– То ти і про нашу розмову маєш їм повідомити?

– Ну, на «тих хлопців» ти не схожа. А про розмову цю забудь. Розкажи краще, чи сільська молодь на вечорниці ще збирається.

Люба враз пожвавішала, і в її погляді, зверненому на мене, я знову вгледів ту неприховану жагу, яку бачив під час кожної нашої зустрічі.

– З початку війни ще не збирались, але я вже сказала кільком подругам, що хочу започаткувати вечорниці щонеділі у себе. Перші – на Миколая. Ти прийдеш?

– Ото інша справа! Якщо відпустить пан Кренке, прийду обов’язково. З маминими пирогами і дарунками. Для тебе приготую щось особливе.

Люба хитнулась вперед, ніби хотіла обійняти мене, але стрималась і тихо мовила голосом, сповненим любові:

– Я чекатиму, Володю. Дуже чекатиму…

Ще раніше я помітив, що з вікна управи за нами пильно спостерігає оберляйтер Кренке.

М

Уже півроку я з матір’ю і молодшою сестричкою знову жила в бабусі Уляни. Якимось чином бабусі, яка і далі працювала в звенигородській лікарні, вдалося залагодити наш переїзд з Петриківки і влаштувати мене до себе медсестрою. Тепер я уже тут, в рідній Звенигородці, займалась тим, чим і в Петриківці з Оксаною Марківною: приносила з лікарні медикаменти і комплектувала їх для потреб майбутніх збройних загонів побратимів. З настанням весни медикаменти потрібно було переправити у вже визначені криївки в Холодному Ярі.

Якось увечері в кінці березня, який того року видався не по-весняному холодним, бабуся сказала нам з мамою, що настав час переправляти медикаменти в ліс. Вклавши Вірочку спати, ми втрьох зібралися в бабусиній кімнаті і тихо радились, не запалюючи світла.

– На зібранні осередку, – мовила бабуся, – ми вирішили, що будемо складувати медикаменти біля хутора старого Чобітька під Млієвом.

Вона глянула на маму, яка при згадці про хутір здригнулась і напружилась.

– Так, доню, саме там, де ти познайомилася зі своїм Іваном. Точніше, там, де ти його лікувала.

– А можна послати туди з ліками мене, мамо? – рвучко нахилилась до бабусі моя мама. – Я ж все там пам’ятаю, ніби з того часу і не пройшло два десятки років…

– Тобі і доведеться це зробити, Оксано, – обійняла доньку за плечі Уляна. – Тільки не самій, а у супроводі онука покійного Чобітька, який служить у мліївській поліції. На тому тижні він буде у Звенигородці підводою. Тоді й рушите з Богом.

Я дивилась на маму і бабусю і відчувала, як мене переповнює гордість за цих двох жінок. Як і двадцять років тому, дружина і теща холодноярівського гайдамаки Зайди взялися допомагати тим, хто боровся з ворогами їх народу, не зважаючи на смертельний ризик.

– Я б теж хотіла побувати там, де колись воював батько, – прохально подивилась я на бабусю. – Можна?

– Ні, Марієчко, – відповіла вона, – ти в цей час маєш їхати в Черкаси за медикаментами. Все вже узгоджено. Та й зустріч там у тебе з побратимами передбачена…

– З ким? Де? – стрепенулась я, відразу подумавши про Миколу, про якого не було ніяких звісток ще з липня минулого року, коли він пішов добровольцем на фронт.

– Не знаю, – стенула плечима Уляна. – Вони тебе самі розшукають.

Наступного тижня я разом зі старшою медсестрою та завгоспом лікарні поїхала в Черкаси. Звенигородська комендатура виділила для цього вантажівку, оскільки ми ще мали завозити в німецький госпіталь продукти. Яким же було моє здивування, коли виявилось, що цей госпіталь облаштований у медучилищі, яке я нещодавно закінчила.

Поки з машини розвантажували продукти, я вирішила пройтись добре знайомою територією училища. У скверику на лавочках відпочивали поранені німецькі військові, окремі навіть із сиділками. Звернувши за ріг головного корпусу, я мало не зіткнулася з молодим чоловіком у білому халаті. Обличчя чоловіка, яке видалось мені знайомим, розпливлося в усмішці.

– Гутен таг, фройлян Марія, – мовив чоловік, щиро посміхаючись. – Не впізнала?

Тепер я здогадалась, що переді мною однокурсник Миколи Антон Сташевський.

– Добридень, Антоне, – привіталась я. – Звідки ти тут взявся?

– Дозвольте, фройлян?

Антон взяв мене під руку і повів подалі від цікавих очей пацієнтів і персоналу госпіталю.

Під старим в’язом у кутку подвір’я, біля якого студенти училища збирались на перервах, щоби погомоніти, він, не перестаючи приязно посміхатись, тихо сказав:

– Вітаю, побратиме Рись. Буду говорити коротко, бо і в мене, і в тебе обмаль часу. Насамперед передаю тобі вітання від Миколи. Ми з ним разом здалися німцям під Бродами в полон, а згодом потрапили у вишкільний табір, який вони облаштували в Польщі для членів ОУН. Згодом мене і ще двох медбратів відібрали для роботи в німецьких госпіталях в окупованій Україні. Микола ж, як і більшість наших побратимів у цьому таборі, проходить військовий вишкіл у складі створеного підрозділу оунівців, який буде воювати з совєтами.

– То я його ближчим часом не побачу, – сумно констатувала я.

– Мабуть, так, – підтвердив Антон. – Але задля нашої спільної справи він зараз більше потрібен там. До речі, в нашого керівництва є до тебе прохання, побратиме Рись. Ми довідались, що на теренах Черкащини з’явився відомий тобі енкаведист Солодовніков. Його поява тут пов’язана з організацією в нашому краї совєтського підпілля і партизанського руху. Ми вважаємо, що ця людина небезпечна як для нашого руху загалом, так і для тебе особисто. Тому про будь-яку звістку про нього відразу повідомляй очільнику свого осередку. Тим паче що зайвого часу на це тратити тобі не потрібно.

30

Жанры

Деловая литература

Детективы и Триллеры

Документальная литература

Дом и семья

Драматургия

Искусство, Дизайн

Литература для детей

Любовные романы

Наука, Образование

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия, духовность, эзотерика

Справочная литература

Старинное

Фантастика

Фольклор

Юмор

Техника

Искусство, Искусствоведение, Дизайн