Выбери любимый жанр
Оценить:

Доки смерть не розлучить нас


Оглавление


29

W

Уже п’ятий місяць я був перекладачем. Щоправда, не у Володимирській комендатурі, а в управі, яка розташовувалась у Вербі й охоплювала з десяток навколишніх сіл.

Головою управи, як і казав Улас, був призначений його дядько Тарас Кузьмук зі Ставок. Оскільки в кожній такій управі був ще й німецький начальник, то, відповідно, він потребував тлумача. За рекомендацією голови управи ним став я, місцевий уродженець Володимир Вовк.

Оберляйтер Ганс Кренке, німецький начальник вербської управи, був худим лисуватим чолов’ягою років за сорок. Він влаштував мені короткий екзамен з усної і письмової німецької, а також поставив кілька запитань про навколишні села, тамтешніх жителів та їх звичаї. Залишившись задоволеним моїми відповідями, він уже детальніше став розпитувати мене про навчання, батьків, рідний хутір та уподобання. Довідавшись, що його новий перекладач вчився на архітектора, Ганс Кренке заусміхався.

– О, це чудова професія! Мій старший син якраз закінчує архітектурний факультет університету. Він мріє проектувати новітні мости…

Кренке раптом спохмурнів, у погляді промайнула печаль.

– Сподіваюсь, його не заберуть на Східний фронт.

Мабуть тому, що у нього був син приблизно мого віку та ще й одного зі мною фаху, Ганс Кренке ставився до свого українського перекладача лояльно, часом мало не по-батьківськи. Користаючись цим, я отримував від свого начальника багато корисної інформації. Передусім вона стосувалася створення місцевої поліції, відправлення жителів підлеглих управі сіл на роботу в Німеччину, планів зі збору в населення продовольства. Розповідав Кренке і про стан справ на Східному фронті. У цих розповідях я все частіше вловлював песимістичні нотки.

Тим часом у місцевих осередках ОУН готувались до створення збройних загонів і чекали весни, аби почати облаштовувати в лісах криївки зброї та продуктів для майбутніх виішкільних таборів. На останньому зібранні очільників осередків Тарас Кузьмук оголосив рішення проводу про те, аби набирати в місцеву поліцію якомога більше оунівців. Ставши поліціянтами і отримавши певний військовий вишкіл, вони при потребі згуртовано перейдуть у збройні загони організації. Мені ця ідея дуже сподобалась, і відтепер я став радити Кренке, який займався також і формуванням місцевої поліції, кого варто залучати до її лав. Звісно, що це були люди, яких знав особисто я чи Тарас Кузьмук, побратими, котрим можна було довіряти. Зазвичай Ганс Кренке такі поради сприймав позитивно і брав у місцеву поліцію тих, кого рекомендував його перекладач. Таким чином, поліція в селах управи з часом була сформована майже виключно із членів ОУН.

Хоча вільного часу у перекладача німецького начальника вербської управи було небагато, я все ж знаходив можливість, аби зустрітись з друзями чи односельцями. З Тарасом і Уласом, які працювали в міському бургомістраті, я бачився відносно часто, оскільки мій начальник не рідше, ніж раз на тиждень, відвідував володимирську комендатуру. Жив Кренке теж у Володимирі, тож дозволяв своєму тлумачу ночувати у друзів в місті, особливо коли я був потрібен йому з самого ранку. Зазвичай ми збиралися в Уласа і до пізньої ночі обговорювали новини та будували плани на майбутнє. Під час останньої такої зустрічі Улас повідомив, що володимирська тітка Йоськи Фількінштейна перестріла його вчора на вулиці і загадково натякнула, щоб він ближчим часом чекав на гостей. Видно, Йосько таки вирішив повернутись у рідне місто.

Місцем моїх зустрічей з вербською молоддю стало житло для вчителів при місцевій школі. Від того часу, як я став перекладачем у місцевій управі, такі зустрічі зініційовувала Люба Пєвцова, яка залишилась у селі і використовувала будь-яку нагоду, аби ми могли частіше зустрічатись. Буремні події останніх місяців трохи охолодили мою пристрасть до молодої вчительки, однак з кожною нашою зустріччю вона розгоралась знову, як розбурхане вітром пригасле багаття. Я бачив, що Люба щиро кохає мене, та відповісти їй такою ж взаємністю не міг. До того ж нещодавно я довідався, що нова вербська вчителька нібито співпрацювала з володимирськими енкаведистами. Сказав мені про це брат Орисі Білопільської з сусіднього з нашим хутора, яка давно і безнадійно була в мене закохана. Тому я сприйняв це як звичайний прояв ревнощів. Хоча зерно підозри було посіяне і в моїй душі після цього залишився якийсь неприємний осад.

Коли в липні я повернувся додому, то за деякий час знову зустрівся з Любою. Цього разу вже в управі, де я став працювати. Любу викликали туди, оскільки німці дозволили місцевим дітям продовжувати навчатись у школі і потрібні були педагоги. Після закінчення процедури працевлаштування Люба дочекалась, коли я вийду на вулицю, і попросила її провести. Розпитавши трохи про моє повернення та роботу перекладачем, Люба раптом тихо мовила:

– Не знаю, як ти, Володю, а я ненавиджу цих фашистів і хочу боротись з ними. Може, вже створюються в лісах якісь партизанські загони?

Я був ошелешений сказаним Любою і спочатку не знав, що відповісти. Зрештою таки оговтався і, дивлячись дівчині у вічі, спокійно запитав:

– Яких ще партизанів ти маєш на увазі?

– Ну… – трохи завагалась Люба, – наших, українських. Цих хлопців з ОУН чи щось таке…

– Вибач, Любо, – м’яко, але рішуче мовив я, – ні про яких таких «хлопців» я не знаю. А коли б знав, то як працівник німецької управи мав би повідомити про них голові і пану Кренке.

29

Жанры

Деловая литература

Детективы и Триллеры

Документальная литература

Дом и семья

Драматургия

Искусство, Дизайн

Литература для детей

Любовные романы

Наука, Образование

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия, духовность, эзотерика

Справочная литература

Старинное

Фантастика

Фольклор

Юмор

Техника

Искусство, Искусствоведение, Дизайн