Выбери любимый жанр
Оценить:

Доки смерть не розлучить нас


Оглавление


21

Я стояла за стільцем, міцно тримаючись руками за його спинку і відчуваючи, як душу наповнюють гнів і відраза.

– Фальшивка?!

Солодовніков раптом зірвався на крик і, підійшовши до стільця, яким я відгородилась від нього, люто вирячився на мене почервонілими очима.

– Та ти знаєш, що за такі слова можеш опинитись отут, – він тицьнув пальцем кудись у підлогу, під якою в підвалах, напевно, і були енкаведівські катівні, – звідки шлях тільки на той світ? Ти – донька ворога народу, і зараз від мене залежить, будеш ти там чи ні. Зрозуміла?

В мені не було страху. Може, тому, що у моїх жилах текла кров мого батька, гайдамаки Зайди. А може, ще й тому, що я усвідомлювала свою владу над цією людиною?

– Я не боюся вас! – гнівно кинула я, дивлячись у налиті кров’ю очі цього Івана Васильовича. – Випустіть мене звідси!

З Солодовніковим раптом щось сталось, ніби в ньому тріснув якийсь стрижень. Він похнюпився і, зробивши крок уперед, опустився переді мною на коліна.

– Пробач мені, Марієчко, пробач. Не знаю, що на мене найшло. Це все ця клята робота. Ти ж знаєш – я кохаю тебе…

– Іване Васильовичу, – вже спокійно мовила я, – мені потрібно додому, завтра на заняття.

– Так, так, – скочив на ноги Солодовніков, – зараз уже йдемо.

Він якось несміливо наблизився до мене і тихо промовив:

– За кілька днів я їду на навчання до Москви. Чи можу я розраховувати на твоє прощення, Марієчко?

– Якщо ви його заслужите, Іване Васильовичу…


– Солодовніков від’їжджає післязавтра, – мовила я, відчуваючи, як злегка напружилась Миколина рука, в якій він тримав мою долоню. – Я думаю, що мені варто провести його на вокзал.

Ми йшли тихою алеєю парку, і збоку виглядало так, ніби пара закоханих туркоче про свої ніжні почуття.

– Так, – після паузи схвально мовив Микола. – На вокзалі буде багато людей, та й колеги Солодовнікова, мабуть, прийдуть його провести. Всі побачать, що ти проводжаєш його, і зроблять потрібні нам висновки.

Він глянув на мене поглядом, у якому читались любов і захоплення.

– Ти стаєш справжньою розвідницею, Марійко. Не заздрю я цьому Іванові Васильовичу…

Прощаючись зі мною на залізничному вокзалі, Солодовніков раптом сказав:

– Коли закінчу навчання, заберу тебе в Москву. Ти створена для столиці, Марієчко.

W

Коли Тарас, Дарина і я знову зібрались у Петровій кімнатці-«кавалерці» з входом із внутрішньої тераси старого будинку на Городоцькій неподалік залізничного вокзалу, той найперше поділився приголомшливою новиною: з Берестейської в’язниці, у якій відбував довічне ув’язнення, втік Степан Бандера. Схвильовані такою звісткою, ми ще довго не могли заспокоїтись. Один з очільників ОУН, автор патріотичної промови на судовому засіданні у Львові, на якому його засудили до страти, Степан Бандера на волі! Ця подія стала для оунівців потужним імпульсом для продовження боротьби.

Петро також розповів, що до Львова Степан добирався з Береста волинськими лісами, і це розбурхало нашу уяву. Ввечері у своїй квартирі ми до пізньої ночі складали маршрут походу Степана Бандери через Західну Волинь на Львівщину. Зрештою, зійшлись на тому, що Степан з товаришами, які разом із ним втекли з в’язниці, ніяк не могли оминути Володимирський повіт, прямуючи на Сокаль, звідки їх уже допровадили до Львова побратими.

– Звісно, – зробив я припущення, – вони не заходили в міста, але з Ковельщини до нас мали б іти Свинаринським лісом…

Тарас усміхнено глянув на мене:

– Уяви, Степан Бандера з побратимами відпочиває в пущі нашого Вовчаку!

– До речі, – вже серйозно і задумливо продовжив Тарас, – кращого місця для вишкільного табору не знайти. Як вважаєш, друже?

Ми з Тарасом добре вчились, обидва були активістами студентського життя, тому від своїх викладачів отримували лише похвальні відгуки. Однак у наших навчальних закладах були ще відділи НКВД, партійні і комсомольські організації. І уникнути їх пильної уваги ми не могли.

В кінці першого семестру, вже перед канікулами, я вперше почув про катування і розстріли львів’ян у в’язниці на вулиці Замарстинівській. Студенти пошепки розповідали одне одному, що потрапити до цієї катівні можна навіть за наклепом сусіда, що слідство енкаведисти не проводять, а вибивають докази катуваннями і розстрілюють звинувачених просто у дворі в’язниці. Звичайно, це були лише чутки, проте були вони не безпідставними, бо атмосфера страху через щоденну ймовірність потрапити в лапи НКВД поступово охоплювала місто, наче вечірні грозові хмари. У моїй душі це неприховане устремління нової влади до тотального поневолення людей завдяки постійному відчуттю страху викликало чим далі, тим більш нестримне бажання супротиву. Не такого, яке буває спричинене якимось тимчасовими емоціями, а організованого, міцно зліпленого докупи, як цеглини на мурах старого городища. І усвідомлення того, що я, власне, вже і є частиною такого руху супротиву, додавало сили і впевненості.

На перші свої студентські канікули ми з Тарасом приїхали додому перед Різдвом. Атеїстична радянська влада замість Різдва пропагувала святкування новітнього Нового року і всіляких річниць. Та що могло замінити нам це величне християнське свято, прихід якого упродовж сотень років ототожнювався в свідомості українців з очищенням душі і сподіваннями на краще майбутнє?

На залізничному вокзалі у Володимирі нас зустрічав Улас. Після обіймів і розпитувань про дорогу Улас повідомив новину: знайшовся Йоська Фількінштейн. Вчора Улас отримав від нього листа з окупованої гітлерівцями Польщі. В ньому той передавав друзям вітання і натякав, що скоро повернеться додому.

21

Жанры

Деловая литература

Детективы и Триллеры

Документальная литература

Дом и семья

Драматургия

Искусство, Дизайн

Литература для детей

Любовные романы

Наука, Образование

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия, духовность, эзотерика

Справочная литература

Старинное

Фантастика

Фольклор

Юмор

Техника

Искусство, Искусствоведение, Дизайн