Выбери любимый жанр
Оценить:

Доки смерть не розлучить нас


Оглавление


15

– Не для того я його вишколюю, щоб комусь віддавати, – пролунало у відповідь, і я з якимось незрозумілим острахом раптом усвідомив, що цей голос належить моїй Ельжбеті. – Тож тримайся від Влодзя подалі…

– Ага, – захмеліло захихотіла Ядзя, – сам не гам і іншому не дам. Я хоча б чоловіком його зробила б. Ти ж з ним навіть не переспала.

– Він мій, – різко обірвала подругу Ельжбета. – Коли захочу, тоді й пересплю. Може, і сьогодні…

Я чекав на Ельжбету біля входу в парк понад годину. Вона, як завжди, запізнювалась. У парку на літній сцені грав духовий оркестр, і я із задоволенням вслухався у звуки музики. Коли залунали перші акорди вальсу Шопена, мені раптом захотілось підіграти музикантам на скрипці. Та найбільше мені хотілось зараз танцювати цей вальс з Ельжбетою.

Вона прийшла в яскравій літній сукні і туфлях з високими товстими підборами. На неї озирались випещені вільнівські франти, в очах яких я ревниво читав щире захоплення. Пишне золотаве волосся Ельжбети, зібране в модну зачіску, злегка куйовдив вітерець, підсвічене сонячними променями рожеве личко дихало свіжістю тільки-но розпуклої зранку троянди.

Заледве привітавшись, Ельжбета взяла мене під руку і потягла в бокову алею. Ми цілувались так довго і пристрасно, ніби не бачились цілу вічність.

– Влодзю, – перевівши подих, мовила дівчина, – я маю тобі дещо повідомити.

Не вникаючи у зміст її слів, я знову потягнувся до коханої. Та вона владно приклала долоню мені до грудей.

– Послухай. Вчора у нас була велика родинна рада. Батьки вирішили, що після ліцею я поїду вчитись до Варшави. Я розповіла їм про нас, і тато сказав, що коли ти хочеш бути зі мною, то мусиш теж вчитись у Варшаві. А ще…

Вона на мить замовкла і вимогливо подивилась на мене.

– А ще ти маєш стати католиком. Звісно, якщо хочеш, аби ми з часом стали подружжям.

Коли, все ще збуджений від поцілунків, я нарешті второпав, про що каже Ельжбета, то спочатку розгубився. Та, оговтавшись, усвідомив, що все, сказане коханою, було не запитанням про мою згоду, навіть не порадою, а радше ультиматумом, який мені, синові волинського селянина, ставила заможна польська родина. Власне, ставила моя кохана Ельжбета. Ставила категорично, як і тоді, коли сказала, що не зватиме мене якимось там Володьком і не вчитиме моєї «незрозумілої» української мови.

Мені стисло в грудях від передчуття непоправної втрати. Втрати, якої я підсвідомо очікував і якої боявся понад усе. Я знав, що Ельжбета не піде проти волі батьків. Проте з самого початку наших стосунків плекав надію, що все ж зможу вплинути на кохану, спробувати змінити її світогляд, бо відчував глибину її почуттів до мене.

Та вона була надто підпорядкована оточенню, в якому жила, отому самому «нашому колу». У неї не було волі та, мабуть, і бажання його розірвати. Тепер я вже знав це напевне.

– Ти ж знаєш, – сказав я, гамуючи відчай відчуттям гідності, що, як і кохання, жило в моїй душі і тепер стало поряд з ним на шальках терез долі, – що я вирішив далі вивчати архітектуру у Львові. Тато і мама мене в цьому підтримують. А віра…

Я подивився Ельжбеті у вічі поглядом, сповненим жалю.

– Віра, як і Батьківщина, в людини одна. Так вчили мене батьки.

М

Вже шостий рік після переїзду з Красивого ми з мамою і Вірусею жили у Звенигородці. Весь цей час я намагалась викорінити з пам’яті жахливі спогади про той голодний рік, та вони ніби в’їлись у мозок і могли прийти в голову будь-якої миті вдень і вночі. Тоді сили покидали мене, і я надовго немовби кам’яніла, знетямлена і душевно спустошена. Мама згодом зізналась мені, що найбільше тоді боялась, аби пережите жахіття не скалічило душі доньок. На щастя, Віруся про голод не пам’ятала. А мені й досі час від часу сниться, як ми з нею їмо траву на березі сільського ставка…

Я росла серйозною і вдумливою дівчиною. Навіть, можливо, надто серйозною. Намагалась докопуватись до самої суті всього, що пізнавала. За це мене хвалили і вчителі звенигородської семирічки, яку я успішно закінчила минулого року, і викладачі черкаського медучилища, до якого за порадою і допомогою бабусі Уляни нещодавно вступила. Мама казала, що у мене батьків характер, а мій покійний батько ніколи не зраджував тому, у що свято вірив.

Мені подобалось вчитись у медичному училищі. А завдяки Алевтині Михайлівні, досвідченому терапевту і давній подрузі бабусі Уляни, у якої я квартирувала, я відкривала для себе все нові і нові таємниці в царині медицини. Алевтина Михайлівна дозволила мені користуватись своєю бібліотекою, в якій були і трактати Авіценни, і посібники з народної медицини. Останні особливо мене цікавили, оскільки я знала, що мама і бабуся володіють знаннями давнього травникарства, і відчувала, що і сама здатна продовжити родову традицію народного цілительства.

Між тим у нашому училищі, як і загалом в радянській медицині, народне цілительство вважалось шкідливим і, відповідно, засуджувалось. Тому Алевтина Михайлівна порадила мені в училищі на цю тему не говорити. Та це була не найбільша проблема, з якою я зіткнулась вже на початку навчання. Якось на загальних зборах курсу, на яких говорили про вступ першокурсників у комсомол, я обмовилась, що не вбачаю в цьому необхідності. Після цього парторг училища Мєркулов, як він полюбляв висловлюватись, «взял на карандаш» надто відверту студентку. Ввечері того дня Алевтина Михайлівна вдома довго намагалась переконати мене, що заради мого майбутнього стати комсомолкою все ж варто.

15

Жанры

Деловая литература

Детективы и Триллеры

Документальная литература

Дом и семья

Драматургия

Искусство, Дизайн

Литература для детей

Любовные романы

Наука, Образование

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия, духовность, эзотерика

Справочная литература

Старинное

Фантастика

Фольклор

Юмор

Техника

Искусство, Искусствоведение, Дизайн