Выбери любимый жанр
Оценить:

Доки смерть не розлучить нас


Оглавление


13

Оксана взяла в руку грудочку каші і поцілувала. Поливаючи її сльозами, вона ніби знову почула голос Парасі: «Не їв нічого…»

Так вона просиділа годину, а може, й дві. Сльози висохли. Міцно стуливши губи, Оксана вкотре повторювала подумки, наче заклинання: «Ми повинні вижити. Ми повинні…»

Сковане морозами і голодом Красиве чахло і вмирало, мов квітка, яку вирвали з поживного ґрунту. В сім’ї Білоусів першими, ще до Різдва наступного, 1933 року, відійшли найстарші. Батько Івана занедужав ще раніше, а після погрому, вчиненого в їх обійсті продзагонівцями, взагалі не вставав з ліжка. А мати… Мати навіть ту мізерну дещицю полови, яку Оксана згрібала в засіках і варила, потайки ділила між Марійкою, Віронькою і Тарасиком. Та найменшого це не врятувало – відразу після Стрітення не стало й Тарасика. Могилку для його виснаженого, зі здутим від голоду животиком, тільця Оксана з Марійкою копали у замерзлій землі в кінці городу цілий день. Засипавши мілку яму мерзлим груддям чорнозему, Оксана з донькою ще з годину, знесилені, не могли зіп’ястись на ноги, спроможні лише на хрипкий плач, який радше нагадував скигління двох забутих усім світом голодних собаченят.

До початку весни вимерла половина Красивого, переважно ті, хто не записався до колгоспу, а отже, не мав навіть благенького колгоспного пайка. Врятувати Марійку з Віронькою і вижити самій Оксані допомогло знання трав, які їй дали мама і бабуся. Пам’ятаючи, де і які з них росли на городі та на межах, вона з останніх сил заступом викопувала їстівні корінці рослин, варила їх, а то й просто терла на тертці і робила цілющі салати, помічні від цинги, виразки та малокрів’я. Коли потеплішало, Оксана з коріння козельця, якого біля них росло особливо багато, товкла в ступі щось схоже на муку і пекла млинці. А як настали сонячні дні, то брала на руки легеньку, мов пір’їнка, Віроньку і у супроводі худющої Марійки йшла до недалекого сільського ставка. Там садовила своїх дівчаток на сухому горбочку, вже покритому зеленою травичкою, а сама лізла в воду рвати біля берега молоді пагони очерету, в яких багато поживних речовин і вітамінів. Коли перший раз Оксана побачила, що навколо її дівчаток трава стала наче вискубана табуном гусей, вона мало не зомліла од відчаю. Марійка з Віронькою… паслись. Тоді й подумала, що, рятуючи своїх дітей від голоду, вона повинна порятувати їх і від можливого божевілля.

На початку травня, коли Оксана у відчаї вже збиралась записуватись до колгоспу, до неї приїхала мати. Сказала, що протягом усієї зими в неї було передчуття, що з сім’єю доньки сталось щось погане, та з лікарні, де вона працювала, не відпускали.

– Збирайтесь, – наказала, наплакавшись та нажурившись, Уляна, – поїдемо у Звенигородку. Тепер там буде ваш дім.

– Бабусю, – якось не по-дитячому вимогливо запитала раптом Марійка, – а та Звенигородка теж Україна?

– І Красиве, і Звенигородка, і ще багато-багато міст і сіл – то все наша Україна, дитинко.

– Бо я хочу лише в Україні жити, – рішуче мовила мала, і на її виснаженому личку Оксана побачила Іванову непоступливість. – І боронити її від тих, хто морить людей голодом.

Оксана з матір’ю стривожено переглянулись, та за мить змовницьки усміхнулись одна до одної.

Уляна міцно пригорнула до себе онуку і стиха мовила:

– Дасть Бог, ти будеш жити в тій Україні, в якій всі люди стануть заможними і щасливими.

W

Квітневий ранок був по-літньому сонячним і теплим. Вийшовши з підворітні двоповерхового будинку на вулиці Костюшка, я окинув поглядом безхмарне небо і задоволено посміхнувся. Погода чудова, тож заздалегідь обумовлений з Ельжбетою відпочинок у міському парку таки відбудеться. Бо моя примхлива на негоду панянка попередила, що в дощ вона з дому ні ногою.

З того часу, як мене без іспитів (директор гімназії дотримав свого слова) прийняли у вільненський ліцей з архітектурним ухилом, я квартирував у цьому будинку в пані Крістіни з однокурсником Міколасом Салосом. За комірне платила гімназія, тобто держава. Щоправда, лише за тих ліцеїстів, котрі приїхали з інших кресів Жечі Посполитої і навчались на відмінно. Тож майже весь свій час я присвячував науці, котра, як і в гімназії, давалась мені легко.

Із сусідом по квартирі мені теж пощастило. Литовець з-під Каунаса, Міколас виявився щирим і товариським та, як і я, жадібним до пізнання всього нового в науці і світі. До того ж цей литовець був, так би мовити, не зовсім литовцем. Точніше, зовсім не литовцем, бо його прадіди по батькові і по матері переселились до Литви з-під Берестечка. Міколас знав історію своєї родини, українську мову і розповідав мені, що його предки по батьківській лінії були православними священиками. Вже другого вечора нашого співмешкання ми з Міколасом навипередки декламували уривки з віршів і поем Тараса Шевченка та Лесі Українки. А ще за деякий час вже разом співали «Ще не вмерла Україна…»

У ліцеї я по-справжньому закохався. Це сталося першого ж дня навчання і було достеменно так, як у романах.

Перед першим заняттям була така метушня, що я толком нікого з однокурсників не розгледів. Коли викладач польської мови розсадив нас у великій аудиторії і вийшов, аби запросити до вступного слова куратора курсу, я, сидячи у другому ряді навпроти кафедри, раптом угледів перед собою довге золотисте волосся, що відразу нагадало мені сніп пшениці з батьківського поля.

Слова, які злетіли в ту ж мить з моїх вуст, народились якось мимоволі:

13

Жанры

Деловая литература

Детективы и Триллеры

Документальная литература

Дом и семья

Драматургия

Искусство, Дизайн

Литература для детей

Любовные романы

Наука, Образование

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия, духовность, эзотерика

Справочная литература

Старинное

Фантастика

Фольклор

Юмор

Техника

Искусство, Искусствоведение, Дизайн