Выбери любимый жанр
Оценить:

Таємниця галицького Версалю


Оглавление


1

Великий чорний птах виринає нізвідки й штовхає Землю в морок невідомості… Час — її слуга й мірило — субстанція, про яку знають усе й нічого, ходить за нею по вічному колу й намотує химерний кокон з істот, подій… Це для нас вони загадкові, жахливі, неймовірні, добрі… Але там, у вселенському хронографі, вони — безпристрасні відтинки кокона… Довга ніч людського пізнання… Світло згасає, з’являється знову. Де є ти? Темрява чорного птаха вивчена краще, ніж ми самі. Змінюєшся ти й світ навколо… Та ти теж усередині кокона, а ще там твої предки… І сам ти — і світло, і темрява… і ти — володар часу, бо ти — володар знань. Відмотай нитку кокона: люди, події — не ти… Але все ж ти…


Холодному квітню 1771 року аж ніяк не пасувало називатися квітнем, і сталеві води Західного Бугу раз у раз широкими хвилями виносили крижаний подих на розмиті піщані береги поблизу Кристинополя. Бендюзький мірошник Міхалко, мерзлякувато ховаючи руки в латану-перелатану бунду, обходив свою млинівку: водний рукав від Бугу незрозуміло зменшив потік води, і жорна йшли натужно, наче стара беззуба кобила під гору.

— Так і є — забилася моя млинівка. — Щось безформне погойдувалося поперек рову. — Що ж ти мені, водо, прибила?..

І тут Міхал закляк від жаху: зблизька синювато-сіра купа виявилася людським тілом.

— Біда вам, красивим… Легше й простіше нефайній жити… Абись тілько здорова була — до роботи й дітей… Та тобі, бідній, уже не буде ні роботи, ні дітей… До раю, певно, попалась — молоденька дуже… не встиглась іще нагрішити, — кректав мірошник над утопленицею, помаленьку витягуючи тіло на берег. Дівчина була мов коштовна порцелянова лялька, кинута в багно, і навіть синюшні плями від довгого перебування у воді не змогли споганити її земну красу: точені риси обличчя… делікатна тілобудова… довге русяве волосся… Погляд чоловіка пішов далі.

— Свят, свят, свят… — Мірошникові аж перехопило подих. — Та хто ж із вами таке вчинив? — Через прилиплу сорочку виступав аж занадто великий як навіть для утоплениці живіт.

— Та так — як чума тебе минула, то звірі на двох ногах уполювали… Шо то є нині людське життя… Боже, упокой їхні безневинні душі… І ти, Матінко Божа, заступнице всіх жінок і немовлят, уготуй їм місце в раю, — щиро молився Міхалко. Далеко вирішив не ховати: мо’, шукати хто буде — видно, що не з простих людей загибла: надто вже тендітна…

— А ото що таке?.. — знову здивувався чоловік, схрещуючи померлій руки на грудях: коштовна каблучка з волошково-голубим камінцем прикрашала заміжній палець правиці. — І де ж отой ваш заступник був, коли вас ото… Не інакше, як і він уже теж мрець… Бо хто ж так дозволить познущатися зі своєї дружини й дитятка ненародженого?..

Хлоп довго викручував персня з набубнявілого пальця.

— Тобі, бідачко, го вже не треба, а моїм дітям буде за що одежину справити… Ти вже прости… А я тебе за те файно поховаю… Хоча яка тобі вже різниця — просто поховаю… Бо що із землі вийшло, у землю має піти… А душа твоя й ангелятка твого тепер до Бога можуть спокійно летіти…

За рік до того…

Драбинясту Агнешку доїдала лють. Вона наповнювала до країв худе пласке тіло, ще більше стискувала шнурочки губ; звужувала й без того поросячі очі, вливаючи в них крижаний сталевий відблиск холодної й добре продуманої помсти… Кожен крок розкішним коридором палацу Потоцьких у Кристинополі наближав жінку до солодкої миті покарання ненависної Дарки. «Курвочка… з очима недоєної корови… Подивимося, як будеш мукати…» Руденьку спритну кухарку Агнешка мала за що ненавидіти: конюшого Яна Вільчека, який уже півроку жартував і кидав зацікавлені погляди на неї, після появи Дарки наче підмінили. «Сидить усе в кухні й витріщається, як та своїми цицьками заледве в баняк не лізе… А дупу добру відростила десь у своєму селі — аж виколихується під тими спідницями… Ян мій, має бути мій… І буде… А на твоє молочне сальце ще не один хлоп оближеться… Двадцять три роки пожила, уже скоро й зуби почнуть псуватися… мужа собі намітила, а тут тобі на — якась зайда дорогу до вінця перейде…» А вчора за вечерею Ян такий смішний жарт оповів, та й то, видно, спеціально для тієї пампушки: «Господиню запитують: «Ви вмієте готувати?» — «Навіть двома способами!» — «Це як?» — «Для гостей, які вам подобаються, і для тих, кого ви не хочете більше бачити», — то вже всі сміялися до упаду… Агнешка дзвінкіше за всіх, тільки Вільчек навіть не подивився на неї — усе до Дарки підсміхувався… А та мало що розжерлася, то ще й мозок жиром заплив: навіть не засміялася, тільки чогось почервоніла. «Скоро, скоро буде тобі до-о-обре… А мені ще краще…»

Служниця із супницею на срібному підносі шанобливо постукала у високі з позолотою двері.

— Доброго ранку, пані! — Вправно порозставляла столове начиння на інкрустованому італійському столику й стала поодаль з опущеними очима й сумирним виразом повного собачого впокорення в готовності номер один — бігти, нести, витирати, кликати… падати ниц… померти за рідну господиню. Довго ж тренувалася у своїй кімнатці перед відшліфованою мідною ступкою. Анна Ельжбета Потоцька сприймала лише такі обличчя в людей, які її оточували. Літня худа пані пронизала холодним поглядом прислугу, прошурхотіла пишним шовковим синім платтям по чудернацьких позолочених ніжках стільця й неспішно опустила ложку в улюблений курячий суп із локшиною. Агнешка скинула допитливим оком: ще, ще трохи… Ось і воно… Сива пишна перука затряслася, як від найстрашнішого землетрусу, а повітрям кімнати — та й, напевно, усього палацу — із силою цунамі пронісся істеричний крик:

1

Жанры

Деловая литература

Детективы и Триллеры

Документальная литература

Дом и семья

Драматургия

Искусство, Дизайн

Литература для детей

Любовные романы

Наука, Образование

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия, духовность, эзотерика

Справочная литература

Старинное

Фантастика

Фольклор

Юмор

Техника

Искусство, Искусствоведение, Дизайн